Агресія Росії в сторону НАТО — популізм чи реальність?

Коли говориш про ймовірність прямої агресії Росії проти країн НАТО, перша реакція багатьох — «звучить страшно, але це популізм». Друга — «ніхто не може цього виключити». Я схильний почати не з гучних прогнозів, а з простого: що змусило цю тему стати рефреном у медіа й політиці 2025 року? Відповідь — не одна подія, а сукупність: широка демонстрація військової міці Москви, низка провокаційних інцидентів та прискорена реакція Альянсу. Ці три чинники роблять питання не лише риторичним.

За останні тижні Кремль провів масштабні навчання «Запад-2025», де демонструвалися як звичайні можливості, так і ті, що мають ядерний відтінок — від бомбардувальників до нових ракет, близько розміщених у Білорусі. Такі шоу — це не завжди намір перейти до вторгнення завтра; частіше це сигнал здібностей і готовності застосувати різні методи тиску. Паралельно ми бачили інцидент із масовим проникненням безпілотників у повітряний простір Польщі — те, що багато хто трактує як перевірку реакції НАТО.

Але важливіше — що про це говорять експерти, і чому їхні оцінки різняться. Є гучні попередження розвідок, які стверджують, що впродовж кількох років Росія може наростити спроможності для широкої кампанії в Європі; є й аналітики, які наголошують: Москва зайнята в Україні, її логістика і запас ресурсів обмежені, тому повномасштабна війна з НАТО зараз малоймовірна. Тобто справа не в «так» або «ні», а в часових горизонтах, умовах і цілях — і тут політика легко перетворює аналіз на страхову премію.

Що робить загрозу реальною, а не популістичною містифікацією? По-перше, зміна інструментів конфлікту: не лише танки й авіація, а й дрони, кібератаки, підривна діяльність та «сірі зони». Росія опановує й комбінує цей арсенал так, щоб обмежувати простір прийнятної відповіді Альянсу. По-друге, ядерна риторика: доктрина, яка натякає на «етапне» або «симетричне» застосування, підвищує ризик непередбачених ескалацій навіть у локальних інцидентах. Це — теоретична основа для думки, що навіть «невелика» провокація може перетворитися на ланцюжок подій, що виведе конфлікт за межі контролю.

НАТО реагує не лише словами. Альянс уже нарощує заходи стримування та оборони на східному фланзі (наприклад, через ініціативу «Eastern Sentry»), інвестує в інтегровані системи ППО і прискорює спільні навчання. Це не паніка, а прагматична відповідь на те, що сприймається як підвищений ризик. Але тут є інша небезпека: як тільки оборона посилюється нерівномірно або політична єдність дає тріщину, Кремль виграє у своїй ставці на «розколоти та ослабити».

Тому моє коротке, але принципове судження таке: сьогодні ймовірність широкомасштабного наступу Росії безпосередньо на країну НАТО низька; імовірність серії контрольованих, але небезпечних провокацій — істотно вища. Вони потрібні Москві для двох речей: перевірити швидкість і єдність відповіді Альянсу; змусити окремих членів сумніватися у вартості та ризиках подальшої допомоги Україні. Це не «випадковий» популізм, а раціональна (хоча й аморальна) стратегія тиску.

Що робити (коротко і без політичних лозунгів)? Підсилювати не стільки риторику, скільки реальні механізми взаємодії: інтегровані ППО, спільні процедури реагування на інциденти, прозору комунікацію щодо «червоних ліній», та інвестиції в кібер- і протидронні системи. І ще важливе — політична дисципліна всередині НАТО: популістичні заклики до «великої війни» можуть виявитися тим самим інструментом, що й риторика Москви, тільки з іншою метою.

На подумати. Якщо політика безпеки — це комбінація можливостей і політичної волі, то хто в Альянсі сьогодні більше ризикує помилитися: той, хто бачить загрозу і переінвестує в оборону, чи той, хто недооцінює сигнал і сподівається на дипломатію, коли інструменти вже не здатні стримати ескалацію?