Автоматичне прийняття спадщини: в яких випадках подання заяви не обов’язкове

Процедура прийняття спадщини спадкоємцями чітко регламентована законодавством: після смерті спадкодавця спадкоємці мають протягом шестимісячного строку звернутись до нотаріуса або в сільських населених пунктах – уповноваженої посадової особи відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про прийняття спадщини. Тобто фактично «автоматичного» прийняття спадщини не передбачено.

Однак не у всіх випадках спадкоємець, який протягом шестимісячного строку не подав заяву про прийняття спадщини, вважається таким, що не прийняв її. Законодавством передбачені випадки, які забезпечують спадкоємцям «автоматичне» прийняття спадщини – за фактом віку, обмеження дієздатності та за фактом проживання разом зі спадкодавцем. Це дозволяє спадкоємцям вразливих категорій, а також тим, хто був найбільш близький до спадкодавця, реалізувати свої спадкові права.

Проживання зі спадкодавцем як підстава автоматичного прийняття спадщини

Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом шестимісячного строку, встановленого законодавством для прийняття спадщини, він не заявив про відмову від неї. У такому випадку спадкоємець має вчинити активні дії для відмови від спадщини, адже не прийняти її, просто утримуючись від будь-яких дій щодо спадщини, такий спадкоємець не має можливості.

Це досить логічно, оскільки постійне спільне проживання осіб передбачає і можливість здійснення догляду за спадкодавцем, утримання житла, спільне користування майном, яке входить до складу спадщини тощо. Тому закон презюмує прийняття спадщини такими особами навіть без формальних кроків.

Однак проживання спадкоємця зі спадкодавцем має бути постійним, а не тимчасовим. У якості документів, які б підтвердили факт постійного проживання на момент відкриття спадщини нотаріусу, можуть бути подані: 

• витяг з реєстру територіальної громади, який можна отримати в електронному вигляді через «Дію»;
• довідка про реєстрацію місця проживання;
• інший документ, що може підтвердити відповідний факт, наприклад, паспорт громадянина України у формі книжечки з відміткою про реєстрацію постійного місця проживання, рішення суду про встановлення факту постійного проживання тощо.

Що ж робити у випадку, коли фактично спадкоємець та спадкодавець проживали спільно на дату відкриття спадщини, однак спадкоємець був зареєстрований за іншим місцем проживання або не мав зареєстрованого місця проживання взагалі? Боюсь, у такому випадку необхідно буде звертатись до суду для встановлення факту спільного проживання спадкоємця та спадкодавця на дату відкриття спадщини, адже нотаріуси керуються Порядком вчинення нотаріальних дій в Україні, який затверджений наказом Мін'юсту та передбачає чіткий перелік документів, які можуть підтверджувати факт постійного спільного проживання.

При цьому варто враховувати, що факт реєстрації місця проживання спадкоємця та спадкодавця сам по собі не є вирішальним для встановлення факту постійного спільного проживання, оскільки реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або відсутність реєстрації взагалі не можуть бути умовою реалізації прав і свобод чи підставою для їх обмеження. 

Для суду відсутність реєстрації місця проживання спадкоємця за місцем проживання спадкодавця не може бути доказом того, що він не проживав зі спадкодавцем, якщо факт постійного проживання спадкоємця зі спадкодавцем підтверджується іншими належними та допустимими доказами, які будуть надані та оцінені судом. Зокрема, це можуть бути довідки про фактичне проживання, листування, договори щодо спільного придбання майна, документи, що свідчать про спільне ведення побуту, показання свідків тощо. Однак жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Особливості щодо неповнолітніх та недієздатних спадкоємців

Автоматично спадщину приймають також вразливі групи спадкоємців – малолітні та неповнолітні діти, недієздатні спадкоємці, а також спадкоємці, дієздатність яких обмежена. Вони також вважаються такими, що прийняли спадщину незалежно від того, чи була подана від їхнього імені заява про прийняття спадщини, та якщо не було подано заяву про відмову від спадщини.

Законодавець виходить із презумпції захисту інтересів осіб, які не можуть самостійно реалізувати свої цивільні права в повному обсязі. Тому держава не ставить їхнє право на спадщину у залежність від дій законних представників, опікунів чи піклувальників. Якщо дитина або недієздатна чи обмежено дієздатна особа є спадкоємцем, її право на прийняття спадщини виникає автоматично — з моменту відкриття спадщини.

Попри автоматичне прийняття, дії щодо оформлення спадкових прав від імені таких спадкоємців здійснюють їхні законні представники — батьки, опікуни або піклувальники. Вони мають звернутись до нотаріуса для відкриття спадкової справи та видачі свідоцтва про право на спадщину.

Крім того, малолітні, неповнолітні, недієздатні чи обмежено дієздатні спадкоємці не можуть бути у судовому порядку визнані такими, що не прийняли спадщину у встановлений шестимісячний строк, оскільки їхні права охороняються автоматично. Навіть якщо представники не подали заяву, це не впливає на факт прийняття.

Варто зазначити, що набуття або надання неповнолітній дитині повної цивільної дієздатності (у разі реєстрації ФОПом або у разі реєстрації шлюбу) не є підставою для того, щоб вважати її повнолітньою, а тому неповнолітні навіть у випадку набуття повної цивільної дієздатності будуть вважатись такими, що прийняли спадщину «автоматично» без подання будь-яких додаткових заяв.

Для захисту спадкових прав цих вразливих груп спадкоємців законодавець передбачив особливий порядок відмови від спадщини:

• батьки (усиновлювачі) можуть відмовитися від прийняття спадщини, належної малолітній дитині (до 14 років), лише з дозволу органу опіки та піклування;
• неповнолітня дитина (14-18 років) може відмовитися від прийняття спадщини за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника та органу опіки та піклування;
• опікун може відмовитися від прийняття спадщини, належної недієздатному спадкоємцю, лише з дозволу органу опіки та піклування;
• спадкоємець, цивільна дієздатність якого обмежена, може відмовитися від прийняття спадщини за згодою піклувальника і органу опіки та піклування.

Автоматичне прийняття у спадщину не означає автоматичне набуття спадщини у власність

Механізм «автоматичного» прийняття спадщини визначеними категоріями спадкоємців є дуже помічним у спадкових правовідносинах, зокрема він:

• спрощує спадкування для найближчих членів родини спадкоємця, а також для вразливих категорій спадкоємців, запобігаючи втраті ними права на спадщину через порушення процедури прийняття спадщини;
• зменшує навантаження на судову систему, оскільки усуває необхідність поновлення строків для прийняття спадщини у цих випадках;
• попереджає випадки виникнення відумерлої спадщини – майна спадкодавця, яке ніхто не прийняв.

Однак автоматичність прийняття спадщини не означає, що спадкоємці можуть розпоряджатися майном без відповідного його нотаріального оформлення. Для набуття права власності на спадкове майно ті спадкоємці, які прийняли спадщину «автоматично», мають звернутись до нотаріуса для відкриття спадкової справи та отримання свідоцтва про право на спадщину.

Як би там не було, спадкоємці, які приймають спадщину «автоматично», мають право дотриматись формальної процедури та подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини, адже це ніяким чином не суперечить чинному законодавству й умовам «автоматичного» прийняття спадщини.