Міжнародне повернення дітей: які механізми існують

Чи може один із батьків викрасти дитину, незаконно утримувати її та перешкоджати іншому з батьків бачитись та спілкуватись з дитиною? Такі ситуації трапляються. А що робити, коли один із батьків не просто забрав дитину, а і вивіз її за кордон, або навпаки – утримує дитину в Україні від повернення в країну постійного проживання дитини? Давайте розбиратись у існуючих механізмах вирішення таких складних ситуацій між батьками.

«Викрадення» дитини одним із батьків на території України

Одразу необхідно зазначити, що «викраденням» в контексті батьків ми можемо називати тільки спосіб зміни місця проживання дитини, яке супроводжується обмеженням її свободи пересування. Сімейний кодекс України передбачає, що, у разі, якщо один із батьків самочинно, без згоди другого з батьків, з яким на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, змінить її місця проживання, у томі числі, способом її викрадення, суд, за позовом заінтересованої особи, має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення її за постійним місцем проживання.

Отже, у разі, якщо дитина була фактично викрадена одним із батьків, хоча до цього судом або домовленістю між батьками було визначено місце проживання дитини з іншим із батьків, звертатись до поліції немає ніякого сенсу, адже дитина перебуває з людиною, яка є її законним представником, не позбавлена батьківських прав, а тому, і відбирати дитину від того із батьків, з ким вона знаходиться, поліція не має права.

В такому разі необхідно звертатись до суду з позовом про відібрання дитини та повернення її за попереднім місцем проживання. Законодавство передбачає, що такі позови мають розглядатись негайно. Проте, всі ми розуміємо, що це неможливо. Для призначення і розгляду справи однаково потрібен певний час, протягом якого дитина буде обмежена у спілкуванні з одним із батьків.

Важливим і досить складним аспектом є виконання рішення суду про відібрання дитини. В такому випадку примусове виконання здійснюють органи державної виконавчої служби (приватний виконавець тут не помічник, оскільки не має повноважень на виконання такого роду судових рішень) із залученням органів опіки та піклування та за обов’язкової присутності іншого з батьків, кому дитина має бути передана. Звичайно, під час виконання рішення суду про відібрання дитини не допускається застосування до неї заходів фізичного впливу, але і емоційного потрясіння для дитини в такій ситуації достатньо. У разі невиконання тим із батьків, хто зобов’язаний повернути дитину за місцем її проживання, або перешкоджання примусовому виконанню рішення суду, така особа може бути притягнена до адміністративної та навіть кримінальної відповідальності.

Тобто, при викраденні дитини одним із батьків, механізм притягнення до кримінальної відповідальності, передбаченої статтею 146 Кримінального кодексу України (незаконне позбавлення волі або викрадення людини), не працює, оскільки суб’єктом цього злочину не можуть бути особи, які, відповідно до закону, мають право тримати особу в місці, де вона не бажає перебувати, і яке вона не може вільно залишити, бо батьки, по суті, визначають, де дитина має знаходитись, а малолітня дитина і об’єктивно не може вільно змінювати місце свого знаходження без допомоги батьків (при цьому, ми не розглядаємо випадки, коли батьки у «виховних» цілях забороняють дитині протягом тривалого часу залишати квартиру, будинок тощо, що може кваліфікуватись за статтею 146 Кримінального кодексу України, як незаконне позбавлення волі).

Що робити у випадках, коли один із батьків незаконно вивіз дитину на територію іншої держави та перешкоджає іншому з батьків спілкуватись з дитиною?

У таких випадках можуть бути застосовані механізми, передбачені міжнародними договорами, одним із яких є Конвенція про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року (м. Гаага). Україна приєдналась до даної конвенції у 2006 році, але, до початку повномасштабного вторгнення росії в Україну, передбачені нею механізми використовувались досить рідко.

Повномасштабна війна внесла свої корективи в життя всіх українців. В тому числі, у зв’язку з військовими діями, Кабінетом Міністрів України були внесені зміни до Правил перетинання державного кордону громадянами України («Правила»). До початку повномасштабної війни діти до 16 років могли виїхати з України з одним із батьків тільки за наявності нотаріально посвідченої згоди другого з батьків на такий виїзд (у разі, якщо діти виїздили без батьків, така нотаріальна згода повинна була бути надана обома батьками). Після початку повномасштабної війни, на підставі змін до Правил, виїзд за межі України дітей, які не досягли 16 років, в супроводі одного з батьків, може здійснюватися без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків.

Для контролю за такими виїздами дітей за кордон Правилами передбачено, що після прибуття до держави остаточного перебування, той із батьків, з ким виїхала дитина, зобов’язаний протягом 7 робочих днів звернутись до українського консульства для постановки дитини на тимчасовий консульський облік. В такому разі, українське Міністерство закордонних справ повідомляє Мінсоцполітики та Національну службу у справах дітей про перебування дітей на консульському обліку, тобто, державні органи мають інформацію про те, де знаходяться діти, які виїхали з України, і за запитами до таких органів батьки, які залишились в Україні, можуть встановити місце перебування своїх дітей, якщо інша комунікація відсутня.

Отже, повномасштабна війна, масовий виїзд матерів з дітьми за межі України в той час, як батьки залишаються в Україні (в деяких випадках батько може навіть не знати про виїзд дитини за кордон, оскільки його дозвіл на такий виїзд не потрібен) призвели до суттєвого зростання кількості заяв про повернення дітей на територію України.

Що визнається незаконним переміщенням дитини за Конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року?

Одразу слід зазначити, що Гаазька конвенція 1980 року застосовується до будь-якої дитини, яка постійно проживала в одній із договірних держав, які приєднались до конвенції, безпосередньо перед вчиненням порушення прав піклування або доступу. І застосування такої конвенції припиняється, коли дитина досягає 16 років.

Також важливо, що не всі переміщення або утримання дітей розглядаються як незаконні, якщо на таке переміщення не було наданий дозвіл іншого з батьків. Гаазька конвенція 1980 року розглядає переміщення або утримання дитини як незаконні, якщо:

• при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримання; та
• у момент переміщення або утримання ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримання.

Тому, незаконність переміщення дитини пов’язується не з порушенням правил перетинання кордону, а з порушенням прав іншого з батьків на піклування про дитину.

Механізми повернення дитини за Гаазькою конвенцією 1980 року

Особа, яка стверджує, що дитина була вивезена з однієї держави-учасниці Конвенції на територію іншої держави з порушенням прав піклування, може звернутись до спеціально призначеного центрального органу за місцем постійного проживання дитини (тобто, держави, з території якої дитину було вивезено) або за місцем перебування дитини за допомогою (тобто, держави, на території якої перебуває дитина) із заявою про забезпечення повернення дитини або із заявою про забезпечення ефективного здійснення права доступу до дитини. Також, із заявою про повернення або про надання доступу до дитини можна звертатись одразу до суду держави, на території якої перебуває дитина.

Відповідно до Гаазької конвенції 1980 року, виключно компетентні органи держави, на території якої перебуває дитина, уповноважені розглядати питання про повернення дитини або про надання доступу до неї. Найчастіше такими компетентними органами є суди, але кожна держава самостійно визначає, до компетенції яких державних органів відноситься така категорія справ.

В Україні центральним органом влади, до якого подаються заяви про повернення дитини та про надання доступу до неї, є Міністерство юстиції України, а компетентними органами, які розглядають питання про повернення дитини, яка перебуває на території України, в іноземну державу – суди.

Тобто той з батьків, права якого порушено може звернутись до Мінюсту із заявою про повернення дитини. Мінюст передає цю заяву та сприяє її розгляду центральним органом влади держави, де дитина перебуває, а вже цей центральний орган влади скеровує заяву до компетентного органу держави місця перебування дитини (найчастіше, до суду).

Однією з переваг механізмів повернення дитини відповідно до Гаазької конвенції 1980 року є те, що після спливу 6 тижнів із дати початку процедур, заявник або центральний орган держави, на території якої перебуває дитина, мають право просити про надання пояснень про причини затримки повернення дитини, що забезпечує достатньо швидку реакцію компетентних органів держави місця перебування дитини щодо вирішення питання повернення дитини і передбачає, що саме протягом 6 тижнів рішення про негайне повернення дитини має бути прийняте.

Важливо розуміти, що процедура повернення, відповідно до Гаазької конвенції 1980 року, має розпочатись протягом 1 року з моменту незаконного переміщення або утримання дитини (в такому разі, компетентні органи держави, на території якої перебуває дитина, мають видати розпорядження про негайне повернення дитини), оскільки, після спливу цього строку, компетентні органи, при видачі розпорядження про негайне повернення дитини, мають враховувати доцільність такого повернення, якщо наявні дані про те, що дитина вже прижилась у своєму новому середовищі.

Як діють механізми Гаазької конвенції 1980 року в контексті війни в Україні?

В цілому, Гаазька конвенція 1980 року встановлює, що рішення про повернення дитини до державу, з якої вона була незаконно переміщена, має бути прийнято. Але, компетентні органи не зобов’язані видавати розпорядження про негайне повернення дитини, якщо інша сторона доведе, що:

• переміщення не було незаконним, тобто, заявник, особа, установа або інший орган, що піклується про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення, або дали згоду на переміщення, або згодом дали мовчазну згоду на таке переміщення; або
• існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нестерпне оточення.

Звичайно, в контексті війни в Україні, в кожному конкретному випадку компетентні органи держави місцезнаходження дитини мають встановлювати, чи таке повернення не поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної чи психічної шкоди, оскільки ризик такої шкоди на всій території України достатньо високий.

До того ж, у разі, якщо дитина досягла такого віку і рівня зрілості, при якому слід брати до увагу її думку, і заперечує проти повернення, судовий чи адміністративний орган може також відмовити в видачі розпорядженні про повернення дитини.

І останнє, але надзвичайно важливе в контексті війни. Україна припинила будь-які дипломатичні зносини з державною-агресором, а тому, якщо дитина переміщена на територію росії, двосторонні дипломатичні процедури, конвенції та загальнодоступні механізми повернення дитини з території росії не працюють. Мають бути задіяні міждержавні механізми із залученням третіх держав або організацій, які мають допомагати вирішувати кожен такий випадок індивідуально.