Недійсність правочинів, укладених одним із подружжя без згоди іншого: чи завжди працює правило згоди подружжя на правочин

Сімейні відносини, а особливо пов’язані з майновими правами та обов’язками подружжя, є достатньо чутливою сферою, оскільки поряд з правами та обов’язками подружжя як сім’ї можуть зачіпати інтереси третіх осіб – кредиторів, покупців, інвесторів тощо. Укладання договорів щодо майна, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності, має свої особливості, пов’язані з правовим режимом такого майна.

На перший погляд, законодавство встановлює просте й однозначне правило: будь-яке розпорядження спільним майном подружжя потребує взаємної згоди чоловіка та дружини як його співвласників. Проте в реальності все значно складніше. 

Правова основа інституту згоди подружжя

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

При цьому, дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Норми чинного законодавства свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована і один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. При цьому, тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Якщо права рівні, то як здійснюється розпорядження спільним майном? Дружина та чоловік розпоряджаються майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним з подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Однак, законодавством передбачена можливість дружини, чоловіка звертатись до суду з позовом про визнання договору щодо спільного майна подружжя недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового або якщо договір укладено з порушенням вимог законодавства щодо порядку його укладення. 

Які правочини потребують згоди іншого з подружжя

Чинне законодавство не містить чіткого переліку правочинів, на вчинення яких дружина або чоловік повинні надати свою згоду. Однак, враховуючи вимоги законодавства, а також підстави для визнання договору недійсним, можна виділити декілька категорій:

• правочини, що виходять за межі дрібного побутового - дрібним побутом вважається правочин, якщо він задовольняє побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість;
• правочини щодо нерухомого майна – житлові та нежитлові будівлі, їхні частини, земельні ділянки тощо, укладення яких потребує нотаріального засвідчення та державної реєстрації;
• правочини щодо транспортних засобів та цінного рухомого майна;
• фінансові правочини – кредитні договори, договори іпотеки, а також договори щодо забезпечення зобов’язань - поруки, застави тощо.

Для укладення договорів, які потребують нотаріального посвідчення та/або державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна встановлена обов’язкова письмова форма для згоди, яка надається на укладення правочину щодо спільного майна подружжя. Крім того, згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення та/або державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Загалом згода на укладення договору вчиняється у тій же формі, яка встановлена законом або визначена сторонами для самого договору.

Отже, на укладення договорів, які хоч і виходять за межі дрібного побутового, але вчиняються не щодо цінного рухомого майна, а також не потребують нотаріального посвідчення та/або державної реєстрації, згода може надаватись в усній формі, проте тягар доведення факту її отримання, у разі оскарження правочину, лягає на того з подружжя, хто вчинив правочин.

Окрім цього, звертаємо увагу, що згода надається тільки на розпорядження спільним майном подружжя. А тому, нотаріус може посвідчити договір про відчуження майна без отримання згоди іншого з подружжя, якщо з документа, що посвідчує право власності, договору, укладеного між подружжям або іншого документу випливає, що зазначене майно є особистою приватною власністю одного з подружжя, тобто набуте до реєстрації шлюбу, за час шлюбу, але на умовах, передбачених, наприклад, шлюбним договором, укладеним між подружжям, за договором дарування, або в порядку спадкування, або за кошти, які належали їй (йому) особисто тощо.

Наслідки відсутності згоди

Які ж наслідки укладення договору щодо спільного майна одним із подружжя без згоди іншого? Чи веде це до нікчемності такого договору? Відповідь – ні, оскільки законодавством прямо не передбачено, що відсутність згоди іншого з подружжя, навіть тієї, що вимагається у письмовому вигляді, не тягне за собою нікчемності договору (нікчемність договору означає, що договір не породжує жодних прав та обов’язків). Однак, якщо один із подружжя або інша заінтересована особа заперечує дійсність такого договору, він може бути визнаний недійсним за рішенням суду.

До суду може звернутись той із подружжя, чиї права порушені, та довести, що договір укладався щодо спільного майна подружжя і на його укладення не було отримано його згоду як одного зі співвласників, або інша заінтересована особа, права та інтереси якої порушено укладанням такого договору без погодження. При цьому діє загальний трирічний строк позовної давності з моменту, коли особа дізналася або могла дізнатися про укладення такого оспорюваного договору.

Наслідком визнання договору недійсним є реституція (повернення у попередній стан), за правилами якої кожна із сторін договору зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього договору. Застосування реституції як наслідку недійсності договору, насамперед, відновлює права учасників цього договору. Якщо ж договір оскаржує інша заінтересована особа, її інтерес полягає в тому, щоб відновити свої права через повернення майна відчужувачу (наприклад, кредитор, повернувши майно відчужувачу, який є його боржником, може звернути стягнення на таке майно).

Якщо ж інший з подружжя хоче отримати еквівалент вартості майна, яке було відчужено без її або його згоди, такий позивач має право подати позов про стягнення компенсації в розмірі частки відчуженого спільного майна, що є ефективним способом захисту без визнання правочину недійсним та застосування реституції. У цьому випадку важливим є встановлення на час вирішення спору ринкової вартості спільного майна, яке було відчужено, а у разі неможливості визначення такої вартості саме цього майна - ринкової вартості майна, подібного за якостями (технічними характеристиками) до відчуженого.

Чи завжди працює презумпція надання другим із подружжя згоди на укладення договору

Як зазначалось раніше, законодавство містить правило, що при укладенні договорів одним з подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя: вважається, що чоловік та дружина діють спільно та узгоджено, доки не доведено інше. Така презумпція розпорядження спільним майном одним з подружжя за згодою другого з подружжя встановлена, насамперед, на користь добросовісного набувача прав на таке майно (тобто особи, яка не знала і не могла знати, що відчужувач майна не мав повноважень на таке відчуження).

Однак, при укладенні одним із подружжя договору щодо спільного майна подружжя, що підлягає нотаріальному посвідченню, при здійсненні такого посвідчення нотаріус вимагає письмову згоду іншого з подружжя, справжність підпису на якій має бути також нотаріально засвідчена. Тобто, очевидним є те, що презумпція згоди іншого з подружжя на розпорядження спільним майном діє тільки у випадках, коли законодавством прямо не передбачена вимога отримання такої згоди в письмовій формі.

Правило надання згоди на укладення договорів щодо спільного майна подружжя є дійсно важливим гарантом захисту майнових інтересів сім’ї. Однак, для уникнення спорів, які можуть вилитись у затяжні судові процеси, подружжям необхідно взяти за звичку надавати письмову згоду на укладення договорів щодо будь-якого цінного майна, а контрагентам за такими договорами – перевіряти не тільки права власності на майно, що придбавається, але й сімейний стан відчужувача, та вимагати нотаріально засвідченої згоди іншого з подружжя на укладення договору.