Обмеження спілкування з дитиною: як застосувати або протидіяти
Тема обмеження спілкування батьків з дітьми є надзвичайно чутливою та дуже гострою. Її особливість полягає в необхідності врахування прав батьків на участь у вихованні дітей і потребі у захисті самої дитини від деструктивного впливу чи небезпеки. Погодьтесь, непоодинокі ситуації, в яких після припинення сімейних стосунків колишнє подружжя перетворює спілкування з дитиною на інструмент емоційного тиску, спосіб з’ясування стосунків між собою або навіть на елемент маніпуляції. У таких умовах постає складне завдання — віднайти баланс між правом дитини підтримувати стосунки з обома батьками та її безпекою, стабільністю і психологічним комфортом.
В одних випадках обмеження спілкування є необхідним засобом захисту дитини від агресії, насильства, психологічного тиску чи шкідливого способу життя одного з батьків. В інших — обмеження контакту використовується необґрунтовано, з метою ізоляції дитини від іншого з батьків, створення перешкод у спілкуванні або навіть помсти. Тому питання обмежень у спілкуванні з дитиною можна розглядати як з точки зору захисту дитини, так і з точки зору протиправних дій, з якими потрібно боротись доступними правовими методами. Далі спробуємо розглянути цю проблему з обох сторін.
Обмеження спілкування з дитиною як спосіб її захисту від негативного впливу
Мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обовʼязків щодо дитини. Питання виховання дитини вирішується батьками спільно.
У зв’язку з цим, очевидним є те, що мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобовʼязаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
Отже, у разі загрози нормальному розвитку дитини або її інтересам, можливе обмеження права одного із батьків (або обох із них) на спілкування з дитиною. В такому випадку ключовими є саме інтереси дитини, а не права батьків. Що ж може бути підставою для встановлення таких обмежень? Ними можуть бути факти насильства щодо дитини або інших членів сім’ї в присутності дитини, зловживання алкоголем чи наркотичними речовинами, створення умов, які можуть загрожувати життю чи здоров’ю дитини, регулярні спроби налаштувати дитину проти іншого з батьків, що деструктивно впливає на психологічний стан дитини.
Іноді ситуації не настільки критичні. До прикладу, батько, який проживає окремо від дитини, не повертає дитину після перебування з ним на вихідних у завчасно визначені батьками строки, у зв’язку з чим у дитини збивається графік сну, можуть бути невиконані домашні завдання тощо. Якщо це одноразова ситуація, великої шкоди вона не завдасть, однак якщо так буде повторюватись постійно, це може мати негативні наслідки для емоційного стану дитини з огляду на порушений режим дня. Крім того, мати не матиме можливості планувати ні свого графіку, ні графіку дитини.
В такому випадку мати може звернутись до органу опіки та піклування із заявою про визначення способів участі у вихованні дитини та спілкування з нею батька, який проживає окремо. Органи опіки та піклування вивчають умови життя дитини, батьків, їхнє ставлення до дитини, інші обставини, які мають істотне значення, і ухвалюють рішення, яким можуть встановити графік побачень батька із дитиною із визначенням днів, годин, зобов’язати дотримуватись режиму харчування, лікування, розвитку та відпочинку, не допускати протиправних дій та негативних розмов стосовно матері дитини тощо. Таке рішення органів опіки та піклування є обов’язковим до виконання, однак у разі порушення його умов сторонам доведеться звернутись до суду.
Звісно, можна звернутись одразу до суду, однак суд в будь-якому разі до розгляду даного питання залучатиме органи опіки та піклування, які надаватимуть висновок про способи участі того з батьків, хто проживає окремо, у вихованні дитини, місце та час їхнього спілкування, складений на підставі відомостей, одержаних в результаті проведення бесіди з батьками, дитиною, родичами, які беруть участь у її вихованні, обстеження умов проживання дитини, батьків, а також на підставі документів, які стосуються цього питання.
До суду дуже важливо надати докази, якими б підтверджувались факти негативного впливу спілкування батька або матері на дитину з метою обґрунтування необхідності встановлення обмежень у такому спілкуванні. Це можуть бути показання свідків, медичні записи, висновки таких спеціалістів як психолог, свідчення самої дитини, якщо вона досягла такого віку й рівня розвитку, що може їх висловити.
Як протидіяти, якщо один із батьків перешкоджає спілкуванню з дитиною
Якщо той із батьків, з ким проживає дитина, чинить перешкоди тому з батьків, хто проживає окремо, у спілкуванні з дитиною та у її вихованні, зокрема якщо він ухиляється від виконання рішення органу опіки та піклування про визначення способів участі у вихованні дитини, другий із батьків має право звернутися до суду з позовом про усунення цих перешкод.
Отже, у ситуації, коли після розлучення дитини залишилась проживати з матір’ю, батько, який проживає окремо від дитини, зобовʼязаний брати участь у її вихованні і має беззаперечне право на особисте спілкування з дитиною, враховуючи його ставлення до виконання своїх батьківських обовʼязків, прихильність дитини до батька, вік дитини, стан її здоровʼя та інші обставини, що мають істотне значення. При цьому мати, яка проживає разом з дитиною, не має права перешкоджати батьку спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не має негативного впливу на нормальний розвиток дитини.
Ми вже торкались питання щодо вирішення аспектів участі у вихованні дитини того із батьків, хто проживає окремо від неї, як органами опіки та піклування, так і судом (про це дивіться у матеріалі за посиланням). Однак через повномасштабну війну росії проти України багато дітей вимушено знаходяться за кордоном з матерями в той час, як, переважно, їхні батьки не завжди мають змогу перетинати кордон через встановлені обмеження, у зв’язку з чим не можуть спілкуватись із власними дітьми у звичному порядку. Як в таких випадках вирішити питання та чи буде відмова матері повернутись в Україну з дитиною вважатися перешкоджанням спілкуванню дитини з батьком?
Наразі судами України вже сформована практика, відповідно до якої суди визнають, що військова агресія росії проти України, воєнний стан та повʼязані з ним обмеження, обʼєктивно впливають на обсяг і способи спілкування батьків із дітьми, які вимушено, внаслідок війни, опинилися за межами України. В цій ситуації обовʼязок обох батьків полягає в тому, щоб підтримати дитину, налагодити комунікацію між собою та співпрацювати в інтересах дитини, мінімізувати психологічний тиск на неї, повʼязаний із сімейними конфліктами, оскільки він і так посилений через вимушений переїзд, необхідність асиміляції у незвичному середовищі.
Суди зауважують, що тимчасовий виїзд дитини за кордон не повинен використовуватися як спосіб обмеження прав батька на спілкування з дитиною, яке повинно реалізовуватися задля підтримки родинних звʼязків та емоційного контакту малолітньої дитини з батьком. Однак, з метою врахування найкращих інтересів дитини, у разі встановлення режиму спілкування, який зокрема передбачає особисті побачення, спільний відпочинок тощо, відстрочують виконання рішення суду в частині зустрічей батька з дитиною на території України до закінчення дії воєнного стану на території України, передбачаючи натомість щоденне спілкування батька з дитиною в режимі телефонних дзвінків та відеозвʼязку.
Основна проблема, яку батьки не завжди можуть усвідомити після припинення своїх особистісних відносин: дитина не перестає бути спільною і вона потребує обох батьків. Батько і мати мають рівні права й обов’язки щодо участі у вихованні дитини, однак їхня реалізація можлива лише тоді, коли інтереси дитини залишаються в центрі уваги. Обмеження спілкування — це крайній захід, який може бути виправданий лише за наявності реальної загрози для дитини, а не засіб вирішення міжособистісного конфлікту. А тому завдання кожного з батьків — не лише захистити свої права, а й зрозуміти, що справжній інтерес дитини полягає у збереженні любові, стабільності та безпеки.
