Сучасна санкційна архітектура: як «чорні списки» стали глобальною фінансовою інфраструктурою і чому ЄС дійшов до 19-го пакету

Санкції давно перестали бути «винятковим» політичним кроком. У 2024–2025 роках вони остаточно закріпилися як повсякденна інфраструктура глобальної безпеки: списки обмежень вбудовані у банківські платежі, торговельні ланцюги, страхування, комплаєнс великих корпорацій і навіть у криптоекосистему. Результат відчувають не лише адресати санкцій, а й усі учасники ринку, бо перевірка за списками перетворилася на стандарт «допуску» до міжнародних фінансів.

Цього року маю на меті продовжувати розвиток теми фінансової безпеки в широкому та міждисциплінарному вимірі — крізь призму цифровізації економіки та права, трансформації освіти й науки та еволюції сучасних безпекових підходів. У наступних публікаціях йтиметься про те, як цифрові технології, віртуальні активи, штучний інтелект і нові регуляторні моделі змінюють саму логіку фінансової безпеки, перетворюючи її на комплексну категорію, що поєднує економічну стійкість, правову визначеність і технологічну надійність. Особливу увагу буде приділено безпеці як базовій цінності для України в умовах війни, цифрової трансформації та євроінтеграції з орієнтацією на міжнародні та європейські стандарти. Санкційна політика є одним із провідних інструментів забезпечення фінансової стабільності та резильєнтності.

У цьому полі співіснують і взаємно підсилюють одне одного кілька режимів. Санкційні режими Ради Безпеки ООН створюють універсальну правову «нижню межу». Європейський Союз із 2022 року розгорнув масштабну систему обмежувальних заходів проти російської воєнної економіки й мереж обходу. США через Міністерство фінансів і OFAC працюють як найжорсткіший глобальний «виконавець» завдяки домінуванню долара та екстериторіальним ризикам. Паралельно FATF формує «чорно-сіру» мапу юрисдикційних ризиків, яка не є санкціями у класичному сенсі, але запускає ефект фінансової ізоляції. Для України на цьому тлі санкційна політика стала частиною оборони: РНБОУ застосовує обмеження як до осіб і компаній, так і до активів, а також розвиває інструменти прозорості й конфіскації.

ЄС у 2024–2025: від «санкційних пакетів» до боротьби із системами обходу

До 2024 року європейська санкційна політика щодо Росії вже вийшла за рамки персональних списків і почала працювати як системний тиск на ключові джерела доходів та ресурси військово-промислового комплексу. Але саме 2024–2025 роки показали, що основним полем битви стали не тільки прямі заборони, а й мережі обходу: тіньове судноплавство, «вітрини» компаній у третіх країнах, схеми логістичного та фінансового «прокладання», використання спеціальних економічних зон, а також криптопровайдери та посередники, які надають інструменти анонімізації.

Єврокомісія у своєму узагальнювальному описі санкцій проти Росії підкреслює, що заходи поступово розширювалися з 2014 року, а з 24 лютого 2022 року були суттєво посилені у відповідь на повномасштабну агресію. Це важливо як контекст: до 2025 року ЄС накопичив досвід і правові механізми, здатні «закривати лазівки», і саме це стало логікою 19-го пакету.

19-й пакет санкцій ЄС було ухвалено 23 жовтня 2025 року. У пресрелізі Ради ЄС його описано як пакет, який «суттєво збільшує тиск» на російську воєнну економіку та фокусується на енергетиці, фінансах, військово-промисловій базі, спеціальних економічних зонах і «пособниках та вигодонабувачах» війни, окремо згадуючи також третєкраїнні банки та криптопровайдерів. Європейська комісія у власному повідомленні фактично повторює цю рамку: тиск посилюється одразу у кількох вузлах, де Росія отримує доходи або знаходить канали постачання й фінансування. 

Що саме зробило 19-й пакет «пакетом перелому» і чому у 2024–2025 роках ЄС дозрів до такого рівня? Відповідь лежить у конкретних кейсах, які накопичувалися як доказ того, що Росія адаптувалася до попередніх обмежень і вибудувала паралельну економіку обходу.

Один із найбільш символічних елементів 19-го пакету — удар по російському LNG. За даними Reuters, у пакеті передбачено заборону імпорту російського зрідженого природного газу до ЄС із поетапним переходом: короткострокові контракти мають бути припинені протягом шести місяців, а довгострокові — до 1 січня 2027 року. У публіцистичній логіці це стало відповіддю на дискомфортну політичну реальність 2024 року: попри скорочення трубопровідних поставок, закупівлі LNG залишалися вікном надходжень для російського бюджету. Саме тому рішення виглядає не як «ще одна заборона», а як закриття останнього великого енергетичного клапана, через який до воєнної економіки надходили тверді валютні доходи.

Другий кейс — «тіньовий флот» і морська логістика. У медіапоясненнях до 19-го пакету акцентували, що ЄС розширив списки суден, пов’язаних із обходом нафтових обмежень і цінових стель, а також обмежив їхній доступ до портів і страхування. Зокрема The Guardian повідомляв про внесення значної кількості суден «shadow fleet» у санкційні переліки та посилення портових/страхових заборон. Навіть якщо хтось не стежить за морським страхуванням, механіка проста: коли судно та його власники/оператори потрапляють під санкції — «падає» вся інфраструктура сервісів, від страховки до обслуговування, а отже — дорожчає й ускладнюється експорт, що прямо б’є по доходах і стійкості воєнної економіки.

Третій блок — фінанси та «треті країни». Reuters фіксував, що 19-й пакет включив заходи проти російських банків, криптобірж і низки іноземних суб’єктів (у тому числі з третіх країн), які постачали матеріали чи допомагали обходити обмеження. Це відображає еволюцію європейського підходу: санкції перестали бути «двостороннім» режимом ЄС–РФ і стали мережевим режимом проти посередників. Рада ЄС у своєму повідомленні прямо вказує на фокус на «third-country banks and crypto providers». 

Четвертий кейс — професійні «помічники» обходу: від консультантів до юристів. Показовим прецедентом 19-го пакету стало включення юридичної фірми Maxima Legal. Skadden у своєму огляді звернув увагу, що це перший випадок санкціонування юридичної фірми на рівні ЄС за сприяння обходу заморожування активів, зокрема через підробні документи. Для комплаєнсу це сигнал рівня «червона сирена»: під санкційним ризиком опиняються не тільки «класичні» фінансові посередники, а й професійні радники, якщо вони виступають елементом схеми.

У своїх попередніх публікаціях я послідовно аналізувала, як цифрові фінансові інструменти дедалі частіше використовуються не лише в економіці, а й у геополітичних та безпекових цілях. Зокрема, у матеріалах, присвячених A7A5 та виборчим процесам у Молдові, я показувала, як стейблкоїни й пов’язані з ними фінансові схеми можуть ставати елементами гібридного впливу, обходу санкцій та втручання у внутрішньополітичні процеси. Окремий акцент було зроблено на реакції Європейського Союзу та зростаючій ролі фінансового моніторингу й санкційного комплаєнсу в умовах цифрової трансформації фінансових ринків.

Паралельно я зверталася до теми «цифрових» векселів як прикладу того, як традиційні фінансові інструменти набувають нових форм і ризиків у цифровій економіці, а також до практичних питань відкриття фінансових компаній в Угорщині в контексті європейського регулювання, прозорості та відповідності AML/CFT-вимогам. Усі ці матеріали об’єднує спільна логіка: фінансова безпека сьогодні формується на перетині права, технологій і геополітики, а недооцінка «дрібних» цифрових інструментів може мати системні наслідки для держав і фінансових ринків. Повний перелік моїх публікацій доступний на авторській сторінці.

П’ятий важливий контекст — ескалація воєнних дій і удари по цивільній інфраструктурі. Юридичні огляди 19-го пакету фіксують, що пакет подавався як реакція на подальшу агресію та кампанії ударів по цивільних об’єктах, зокрема енергетичних, водних і медичних. Українські аналітичні організації також пов’язували ухвалення пакету з новою ескалацією та безпековими інцидентами. Цей фактор важливо назвати прямо: санкції в ЄС залишаються політичним інструментом, який «підживлюється» подіями війни та суспільним запитом на відповідь.

Таким чином, 19-й пакет — це не випадкове «ще одне число», а концентрована відповідь на набір практичних кейсів 2024–2025 років: збереження енергетичних доходів через LNG, експлуатація тіньового флоту, фінансове прокладання через третіх осіб та юрисдикції, використання криптоінфраструктури, залучення професійних посередників для легалізації та переховування активів.

Рада Безпеки ООН: універсальна правова база, яка не зникла в тіні регіональних санкцій

На цьому тлі санкційні режими Ради Безпеки ООН здаються «класикою жанру», але їхня роль не зменшилася. Для глобального комплаєнсу санкційні списки ООН — це мінімальний стандарт: банки й транснаціональні компанії зазвичай інтегрують їх у перевірки першими, а вже далі додають ЄС/США/Велику Британію. Саме тому санкції ООН важливі не лише як правова категорія, а як елемент машинного комплаєнсу: вони задають базову матрицю скринінгу та часто впливають на приватні рішення щодо ризик-апетиту навіть там, де формальних заборон недостатньо.

У 2024–2025 роках найважливіше в режимах ООН — збереження фокусу на тероризмі та фінансуванні розповсюдження, що дедалі частіше перетинається з темою криптоактивів і «гібридних» фінансових каналів. У практиці комплаєнсу це означає посилення уваги до адресних списків, пов’язаних із терористичними мережами, і до вторинних ризиків для провайдерів платіжних послуг.

США та OFAC: екстериторіальна «реальність долара» і перехід до цифрових об’єктів

Американська санкційна система у 2024–2025 роках зберегла головну перевагу: вона може впливати на глобальні транзакції через долар і американську фінансову систему. Для міжнародного бізнесу поняття «OFAC risk» часто означає: навіть якщо ви не перебуваєте в США, але торкаєтесь долара, банків-кореспондентів або американських контрагентів, ризик санкційної відповідальності стає матеріальним.

Важливий тренд останніх років — санкціонування не тільки осіб і компаній, а й цифрових «об’єктів»: криптоадрес, сервісів, інфраструктурних вузлів, які сприяють відмиванню, ransomware або санкційному обходу. Сам факт включення криптопровайдерів у фокус 19-го пакету ЄС співзвучний американській лінії: цифрові фінанси перестали бути «периферією» санкційної політики й стали одним із головних полів реалізації.

FATF: «чорні» і «сірі» списки як квазі-санкції, що відключають від банків

Окремого пояснення потребує FATF, бо користувачі санкційних списків часто змішують формальні санкції з FATF-переліками. FATF прямо описує свою систему як «black and grey lists» — два публічні документи, які випускаються тричі на рік, і які визначають юрисдикції зі слабкими AML/CFT режимами. Йдеться не про політичні санкції, а про стратегічні дефіцити у протидії відмиванню, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження.

Класифікація FATF у 2024–2025 роках виглядає так. Перший документ — High-Risk Jurisdictions subject to a Call for Action: це те, що в побуті називають «чорним списком». FATF зазначає, що ці юрисдикції мають «значні стратегічні дефіцити» та щодо них застосовується заклик до дій. Другий документ — Jurisdictions under Increased Monitoring: це «сірий список», де країни взяли на себе зобов’язання швидко усунути дефіцити і перебувають під посиленим моніторингом. FATF прямо уточнює, що цей перелік часто називають «grey list». 

Чому це важливо саме для теми санкцій? Тому що ефект для економіки схожий на санкційний: банки збільшують вартість комплаєнсу, вводять посилену перевірку, обмежують кореспондентські відносини або просто йдуть у de-risking. Це «тихий» механізм фінансової ізоляції, який інколи працює жорсткіше за формальні заборони. У 2025 році навіть провідні бізнес-медіа описували, що зняття країни із «сірого списку» позитивно впливає на довіру інвесторів і поведінку банків. 

Світовий банк і МВФ: AML/CFT як умова фінансової стійкості і боротьба з обходом санкцій

Світовий банк та МВФ не ведуть «санкційних списків» у прямому сенсі, але у 2024–2025 роках чітко посилили фокус на фінансовій доброчесності, прозорості бенефіціарної власності та інструментах, що протидіють обходу санкцій і корупційним потокам. Показовим є те, що в документах МВФ (зокрема у робочих дослідженнях щодо прозорості та бенефіціарної власності) санкційна евізія згадується як один із ключових ризиків, проти яких працює прозорість структур власності. З боку Світового банку в 2025 році став помітним акцент на інструментах оцінки ризиків для віртуальних активів та VASP, що прямо пов’язано з AML/CFT-ризиками й тим, як криптоінфраструктура може використовуватись для обходу обмежень. 

Також важливо зафіксувати рамку: у світі, де санкції стали довготривалими, AML/CFT-оцінки і вимоги міжнародних фінансових інституцій дедалі частіше виконують роль «структурної санкції» — через доступ/недоступ до фінансування, ризикові коефіцієнти та вимоги до реформ.

Україна: санкційна політика як елемент національної безпеки і інструмент правової конфіскації

Українська санкційна політика у 2024–2025 роках демонструє дві паралельні траєкторії. Перша — масштабування і синхронізація з міжнародними партнерами. Друга — інституціоналізація виконання: від реєстрів до процедур управління та конфіскації активів.

Ключовою подією прозорості стало створення та запуск Державного реєстру санкцій. Офіційне повідомлення РНБОУ зазначає, що реєстр надає вільний публічний доступ до актуальної інформації про суб’єктів санкцій і підтримується Апаратом РНБОУ; на момент повідомлення у реєстрі фігурували десятки тисяч записів про фізичних та юридичних осіб. Факт запуску 1 лютого 2024 року підтверджувався також у повідомленнях українських регуляторних органів. У практичному вимірі це зменшує «інформаційну асиметрію» для банків і бізнесу: перевірка стає швидшою, а ризики помилок і маніпуляцій — нижчими.

У 2025 році Україна публічно підкреслила курс на синхронізацію санкцій з ЄС. Офіційний сайт Президента повідомляв про введення в дію рішень РНБО щодо санкцій і підкреслював саме мотив синхронізації українських санкцій із релевантними заходами ЄС. Це не просто політична декларація: для ринку це означає зменшення «вікон» для обходу, коли різниця між переліками юрисдикцій створює можливість перекидання активів із санкційної зони в «сіру».

Паралельно з синхронізацією посилилася лінія на конфіскацію активів осіб, які підтримують агресію. Аналітичні матеріали громадського сектору відзначали, що після змін до механізмів виконання санкцій з’явилася процедура конфіскації активів на користь держави за рішенням суду щодо осіб, пов’язаних із збройною агресією. У 2025 році також активізувалася реформа управління арештованими/санкційними активами через законодавчі зміни навколо АРМА: Верховна Рада України повідомляла про підписання закону, який має усунути інституційні проблеми в управлінні арештованими активами. А профільні пояснення щодо оновленого законодавства підкреслювали, зокрема, обмеження на продаж активів, які потенційно можуть бути конфісковані за санкційним законодавством, за винятком швидкопсувного майна. 

Як виглядає стан санкційної політики України на 2024–2025 роки в цілому? Це політика, яка з «реактивної» стає «системною». Реєстр санкцій формує прозору інфраструктуру даних. Синхронізація з ЄС підвищує ефективність міжнародного тиску. Судові механізми конфіскації та реформи управління активами переводять санкції з площини символічного обмеження в площину матеріального перерозподілу ресурсів на користь держави. І водночас це політика з відкритими питаннями: у публічній дискусії регулярно порушуються теми відповідальності за порушення санкцій і якості виконання на рівні фінансового сектору та реєстрів, що є природним етапом для країни, яка масштабує санкційний інструмент в умовах війни.

Висновок: 19-й пакет ЄС як маркер нового етапу, FATF як «невидимий тиск», Україна як лабораторія санкційного права воєнного часу

Якщо узагальнювати, то 2024–2025 роки показали три ключові закономірності.

По-перше, санкції в ЄС перейшли від логіки «покарання» до логіки «перерізання систем»: доходи від енергоносіїв (включно з LNG), тіньова морська логістика, фінансові посередники у третіх країнах, криптоінфраструктура й професійні «помічники» обходу. Саме тому 19-й пакет, ухвалений 23 жовтня 2025 року, виглядає як концентрований удар по механізмах адаптації. 

По-друге, FATF-класифікація «black/grey lists» у цей самий період посилила свою роль як глобального фінансового «попередження»: навіть без формальної заборони вона здатна перекривати доступ до банківських сервісів через de-risking і підвищений контроль. 

По-третє, Україна намагається вибудовувати санкції як частину оборонної політики та правової архітектури відновлення: створює реєстр, синхронізує підходи з ЄС і розвиває механізми конфіскації та управління активами. У цій логіці санкції поступово перестають бути лише реакцією на агресію й перетворюються на інструмент довгострокової державної стратегії. Йдеться не тільки про обмеження доступу агресора та пов’язаних із ним осіб до ресурсів, а й про формування підґрунтя для відновлення справедливості та фінансової спроможності держави після війни. Сам факт появи публічного реєстру санкцій змінює якість санкційної політики: вона стає прозорішою, передбачуванішою для фінансового сектору й бізнесу та менш вразливою до політичних маніпуляцій.

Водночас синхронізація українських санкцій із режимами Європейського Союзу та ключових партнерів означає поступову інтеграцію України в загальноєвропейський санкційний простір. Це зменшує можливості для обходу обмежень через різницю у списках та процедурах і водночас підвищує довіру міжнародних фінансових інституцій і інвесторів. У практичному вимірі санкції стають елементом єдиного комплаєнс-ландшафту, де українські рішення читаються й застосовуються поряд із санкціями ЄС, США чи ООН.

Найбільш складним і водночас принциповим елементом цієї архітектури є розвиток механізмів конфіскації та управління санкційними активами. Саме тут санкційна політика виходить за межі символічного тиску і переходить у площину матеріального результату. Активи, заморожені або вилучені в межах санкційних процедур, розглядаються не лише як об’єкт покарання, а як потенційне джерело фінансування відновлення, компенсації завданих збитків і підтримки державних функцій у воєнний та післявоєнний період. Це потребує високих стандартів правової визначеності, судового контролю та професійного управління, адже помилки у цій сфері здатні підірвати довіру як всередині країни, так і з боку міжнародних партнерів.

У підсумку український досвід 2024–2025 років демонструє, що санкції в умовах війни можуть і мають виконувати подвійну функцію. З одного боку, це інструмент стримування, економічного виснаження агресора та його мереж. З іншого — це елемент правової й фінансової архітектури майбутнього відновлення, який закладає правила прозорості, підзвітності та відповідальності. У цьому сенсі Україна поступово перетворюється на своєрідну лабораторію санкційної політики воєнного часу, де відпрацьовуються підходи, що згодом можуть бути використані і в ширшому європейському та міжнародному контексті. Саме тому санкції дедалі більше сприймаються не як тимчасовий захід, а як структурний елемент нового безпекового та економічного порядку.