Визнання права власності на спадщину в судовому порядку
Спадкові правовідносини належать до тих сфер приватного права, у яких формальна наявність субʼєктивного права ще не гарантує можливості його реальної реалізації. Навіть за відсутності спору між спадкоємцями та очевидності підстав для спадкування особа може зіткнутися з ситуацією, коли перехід спадкового майна у власність виявляється юридично заблокованим. Причиною цього зазвичай є не заперечення самого права на спадщину, а правова невизначеність щодо статусу майна, обсягу спадкових прав або порядку їхнього підтвердження.
Особливо гостро такі проблеми проявляються у випадках, коли спадкове майно не має належного документального оформлення, право власності спадкодавця не було зареєстроване або ж наявні документи не відповідають вимогам чинного законодавства. За таких умов класичний алгоритм спадкування перестає працювати, а спадкоємець опиняється у ситуації, коли формальне право існує, але не може бути реалізоване жодним позасудовим способом.
У подібних обставинах судовий захист набуває не допоміжного, а визначального значення. Саме суд стає інструментом подолання правової невизначеності, встановлення юридично значущих фактів і підтвердження наявності у спадкоємця права власності на спадкове майно. Водночас застосування такого способу захисту, як визнання права власності на спадщину, не є універсальним рішенням, а застосовується тільки у випадках, коли оформлення спадщини в загальному порядку через нотаріальну процедуру неможливе.
Правова природа вимоги про визнання права власності на спадщину
Право на спадщину виникає у спадкоємця з моменту відкриття спадщини, тобто з дня смерті спадкодавця. Водночас саме по собі виникнення спадкового права не тотожне виникненню права власності на спадкове майно. Спадкові правовідносини мають складну правову природу, поєднуючи у собі елементи зобовʼязального та речового права.
Визнання права власності, як спосіб захисту цивільного права, закріплене у цивільному законодавстві та застосовується у випадках, коли право особи існує, але не визнається, оспорюється або не може бути реалізоване без судового підтвердження. У спадкових правовідносинах цей спосіб захисту має специфіку: суд не створює право власності, а лише констатує його наявність у спадкоємця за умови доведення сукупності юридичних фактів.
Водночас визнання права власності на спадщину в судовому порядку не є способом спадкування і не може замінювати оформлення спадщини в нотаріальному порядку. Отже, позов про визнання права власності на спадкове майно є похідним від права на спадщину та спрямований на подолання правової невизначеності, яка виникла у процесі спадкування.
Підстави звернення до суду з позовом про визнання права власності на спадщину
Найпоширенішою підставою звернення до суду є неможливість отримання свідоцтва про право на спадщину у нотаріуса. Така неможливість може бути зумовлена як обʼєктивними, так і субʼєктивними чинниками. За загальним правилом – за наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину вимоги про визнання права на спадщину судовому розгляду не підлягають.
Отже, право власності спадкоємця на спадкове майно підлягає захисту в судовому порядку шляхом його визнання у разі, якщо таке право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Типовою є ситуація, коли правовстановлюючі документи, що підтверджують право власності спадкодавця на спадкове майно, було втрачено або знищено. Особливо це актуально зараз, під час активних бойових дій, обстрілів, руйнувань. Незважаючи на наявність архівних чи опосередкованих доказів, нотаріальна процедура не передбачає широких можливостей для оцінки доказів, що фактично зумовлює необхідність судового розгляду. Відсутній оригінал документа – або спробуйте отримати дублікат, або звертайтесь до суду для визнання права власності на майно в порядку спадкування.
Також поширеними є спори між спадкоємцями щодо складу спадкового майна або правового статусу окремих обʼєктів, коли існує конфлікт інтересів, який не може бути вирішений у позасудовому порядку.
Однак іноді позовом про визнання права власності на майно в порядку спадкування намагаються обійти вимоги нотаріуса дотриматись встановленої законодавством процедури нотаріального оформлення спадщини – встановити додатковий строк для прийняття спадщини, змінити черговість спадкування, встановити факт постійного проживання разом із спадкодавцем, уникнути сплати податкових зобовʼязань зі спадщини для видачі свідоцтва (у випадках, коли це є необхідною умовою) тощо.
Належний спосіб судового захисту: межі застосування позову
Судова практика послідовно виходить з того, що визнання права власності є винятковим способом захисту, який застосовується лише за відсутності можливості оформити спадкові права у нотаріальному порядку. Якщо спадкоємець має реальну можливість отримати свідоцтво про право на спадщину, звернення з позовом про визнання права власності визнається неналежним способом захисту.
Ключовим є питання наявності спору про право або обʼєктивної перешкоди у його реалізації. Суд не може підміняти собою нотаріуса та використовувати механізм судового захисту для спрощення процедури оформлення спадщини.
Розмежування позову про визнання права власності та інших спадкових вимог має принципове значення, оскільки неправильний вибір способу захисту тягне за собою відмову у задоволенні позову незалежно від фактичної обґрунтованості спадкових прав.
Порядок визнання права власності на спадщину
Позивачами у таких справах можуть бути спадкоємці за законом або за заповітом, які прийняли спадщину у встановленому законом порядку. Прийняття спадщини є обовʼязковою умовою для звернення з відповідною вимогою. Якщо спадкоємець не прийняв спадщину, його вимоги про визнання права власності на спадкове майно не підлягають задоволенню судом. Прийняття спадщини спадкоємцем, який звертається з вимогою про визнання права власності на спадкове майно, має встановлюватись належними доказами: копіями документів із спадкової справи, якщо така справа заводилася нотаріусом, довідками з житлово-експлуатаційних організацій, сільських, селищних рад за місцем проживання спадкодавця.
Визначення належного відповідача залежить від конкретних обставин справи. Ним є особа, яка не визнає або оспорює право власності спадкоємця на спадкове майно. В залежності від конкретних обставин справи це може бути орган місцевого самоврядування, інший спадкоємець, держава. Звертаємо увагу, що у цих справа в якості належного відповідача не може розглядатись нотаріус або орган державної реєстрації прав. Якщо зазначені особи та органи відмовляють у вчиненні покладених на них нотаріальних дій чи здійсненні державної реєстрації, така відмова може бути оскаржена в судовому порядку, за умови відсутності спору про право на спадщину (щодо порядку оскарження дій нотаріуса дивіться матеріал за посиланням).
Спори про визнання права власності на майно в порядку спадкування розглядаються судами загальної юрисдикції за правилами цивільного судочинства. Підсудність визначається, як правило, за місцезнаходженням нерухомого майна або більшої його частини.
Рішення суду про визнання права власності є підставою для державної реєстрації відповідного права. Таке рішення має преюдиційне значення та впливає на подальші майнові відносини, у тому числі на можливість відчуження або обтяження майна. Фактично, маючи рішення суду про визнання права власності на нерухоме майно, можна звернутись до органів державної реєстрації для здійснення державної реєстрації права власності на визначене таким рішенням нерухоме майно.
Не потрібно забувати, що іноді цей спосіб захисту прав використовують як формальний механізм «полегшеного» оформлення спадщини. Такі маніпуляції, частіше за все, спрямовані не на захист порушеного права, а на усунення процесуальних або документальних складнощів, що за своєю природою мають вирішуватися в межах спадкової процедури або шляхом оскарження дій нотаріуса. Однак подібний підхід суперечить суті судового захисту та підриває баланс між судовими і позасудовими механізмами реалізації спадкових прав.
