Визнання заповіту недійсним: наскільки заповіт є надійним інструментом спадкового планування

Заповіт традиційно є найпопулярнішим інструментом спадкового планування. Однак, попри його беззаперечну корисність, у суспільстві існує певне упередження щодо його надійності через численну судову практику оскарження заповітів. Формальні помилки, психологічний чи фізичний тиск на заповідача, сумніви в його дієздатності або наявність конфлікту між спадкоємцями – найрозповсюдженіші причини для оскарження заповітів.

Враховуючи всі ризики, належне розуміння юридичних аспектів складання заповіту здатне значно зменшити ризики його оскарження. Тому далі йтиметься про підстави для недійсності заповітів та механізм їх оскарження.

Недійсність заповіту

Перш за все потрібно розібратись із поняттям недійсності правочину, оскільки заповіт відповідно до чинного законодавства є одностороннім правочином.

Недійсним є правочин, вчинений з недодержанням в момент його вчинення вимог щодо чинності правочину, зокрема таких:

• зміст будь-якого правочину не може суперечити чинному законодавству, інтересам держави і суспільства, його моральним засадам;
• особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;
• волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;
• правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків;
• правочин, що вчиняється батьками, не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Необхідно розрізняти нікчемний та оспорюваний правочини. Нікчемним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом, і визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Оспорюваним є правочин, недійсність якого прямо не встановлена законом, але заінтересовані особи заперечують його дійсність з підстав недодержання вимог щодо чинності правочину, і на цій підставі він може бути визнаний судом недійсним.

Тож повернімося до заповітів. Законодавство України передбачає вичерпний перелік підстав для визнання заповіту недійсним. 

Недійсними є заповіти: 

1. складені особою, яка не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складання заповіту);
2. складені з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення;
3. у яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі;

Отже, дійсним, тобто таким, що відповідає вимогам закону, є заповіт, який складений особою, що мала на це право, посвідчений уповноваженою на такі дії особою, не містить порушень щодо його форми та посвідчення, волевиявлення заповідача було вільним і відповідало його волі.

Вимоги до особи заповідача

Тут все досить просто – право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Тобто особи, дієздатність яких обмежена за рішенням суду, а також недієздатні особи не мають права на складання заповіту. 

Обов’язок перевірити обсяг цивільної дієздатності покладається на особу, уповноважену посвідчувати заповіт. Оскільки повну цивільну дієздатність відповідно до чинного законодавства України особи набувають з 18 років, наявність повної цивільної дієздатності перевіряється на підставі документів, які посвідчують вік заповідача (випадки, коли неповнолітні особи набувають повної цивільної дієздатності до досягнення 18 років не розглядатимуться, оскільки випадки вчинення такими особами заповітів вкрай рідкісні).

Крім того, зокрема, нотаріус, який посвідчує заповіт, повинен у результаті проведеної розмови та роз’яснення наслідків вчинення нотаріальної дії переконатись у здатності заповідача усвідомлювати значення цієї нотаріальної дії, її наслідків та зміст роз’яснень нотаріуса, а також у відповідності волі та волевиявлення особи щодо вчинення заповіту.

У разі наявності сумнівів щодо обсягу цивільної дієздатності, тобто сумнівів у тому, чи усвідомлює заповідач свої дії та чи може керувати ними, нотаріус зобов'язаний звернутися до органу опіки та піклування за місцем проживання заповідача для встановлення факту відсутності опіки або піклування над такою особою. По суті, нотаріус через органи опіки та піклування встановлює, чи не обмежувалась або не позбавлялась особа цивільної дієздатності. 

Заповіт, вчинений особою, яка не мала достатнього обсягу цивільної дієздатності для цього (обмежено дієздатною або недієздатною особою), є нікчемним.

Дефект форми заповіту

Оскільки в попередніх матеріалах вже розглядалися вимоги до форми заповіту, акцентуємо увагу тільки на основних моментах. Загальні вимоги до форми заповіту такі:

• письмова форма;
• зазначення місця і часу складання;
• особистий підпис заповідача (складання чи підписання заповіту через представника не допускається), якщо особа фізично не може самостійно підписати заповіт, за її дорученням текст заповіту в присутності заповідача та щонайменше двох свідків підписує інша особа, а нотаріус у тексті заповіту зазначає причини, через які заповіт не може бути особисто підписаний заповідачем;
• посвідчення нотаріусом або іншою посадовою, службовою особою, уповноваженою на вчинення таких дій;
• обов’язкова реєстрація в Спадковому реєстрі України.

Відсутність хоча б однієї з перелічених вимог призводить до нікчемності заповіту. Окрім того, варто нагадати, що заповіти, посвідчені нотаріусом або іншої посадовою чи службовою особою на тимчасово окупованій території, є нікчемними.

Попри все зазначене, відсутність у заповіті певних реквізитів, яка не позбавляє можливості встановити особу спадкодавця (наприклад, дати або місця народження спадкодавця), свободу його волевиявлення, час і місце вчинення заповіту, особу, яка його нотаріально посвідчила, тощо, не може розцінюватися як порушення форми заповіту.

Дефект волі заповідача

Верховний Суд розглядає волю як внутрішнє бажання заповідача визначити долю спадщини на випадок своєї смерті шляхом складання особистого розпорядження (заповіту), а волевиявлення – як зовнішній прояв внутрішньої волі, що знаходить своє втілення в заповіті, складеному та посвідченому відповідно до вимог, передбачених Цивільним кодексом України. Дефект волі виникає, коли волевиявлення (тобто фактичні дії) особи не відповідає її внутрішній волі.

Загалом, Законом України «Про психіатричну допомогу» встановлена презумпція психічного здоров’я, суть якої полягає в тому, що кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах та в порядку, передбачених чинним законодавством.

Суд визнає заповіт недійсним, якщо заповідача не було визнано недієздатним (оскільки вчинення заповіту недієздатною особою веде до нікчемності такого заповіту, і його недійсність не потрібно встановлювати в судовому порядку), однак у момент вчинення правочину заповідач перебував у такому стані, коли не міг усвідомлювати значення своїх дій та/або керувати ними (наприклад, тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).

Для встановлення психічного стану заповідача на момент складання заповіту, який давав би підставу припустити, що особа не розуміла значення своїй дій та/або не могла керувати ними на момент складання заповіту, суд призначає посмертну судово-психіатричну експертизу. Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент складання заповіту.

Таким чином, за висновком Верховного Суду, викладеним, зокрема у постанові від 30 серпня 2023 року №317/1029/20, належним доказом у справі, який би підтвердив чи спростував, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі на момент складання заповіту, може бути лише висновок посмертної судово-психіатричної експертизи.

Проте варто відмітити, що висновок експертизи в таких справах є лише одним із доказів, і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими. Крім того, в основу рішення суду про недійсність заповіту не може покладатися висновок експертизи, який ґрунтується на припущеннях.

Право на оскарження заповіту

Право оскаржувати заповіт виникає тільки після смерті заповідача.

Нікчемний заповіт не може бути визнаний судом недійсним, оскільки він є недійсним згідно із законом. Оспорюваний заповіт (заповіт із дефектом волі) визнається недійсним у судовому порядку.

Право на подання позову про недійсність заповіту мають виключно заінтересовані особи, які мають конкретний майновий інтерес у заповіті. Зокрема заінтересованими особами, які мають право на оскарження заповіту, є спадкоємці за законом, що мають право на спадкування у разі відсутності заповіту, які звернулись у встановлений 6-місячний строк за реалізацією свого права на спадкування, а також ті з них, які прийняли спадщину автоматично.

Відповідачем у справах про визнання заповіту недійсним є особа, на користь якої складено заповіт.

Позов про визнання заповіту недійсним подається до суду за місцем відкриття спадщини. За подання такого позову стягується судовий збір у розмірі 0,4 прожиткового мінімуму для працездатних осіб (у 2025 році – 1 211,20 гривень).

Наслідки визнання заповіту недійсним

Заповіт, визнаний судом недійним, не створює жодних правових наслідків і не може бути використаний у процесі спадкування майна заповідача. У такому разі все майно заповідача спадкується згідно із законом (з правилами спадкування за законом можна ознайомитись тут).

У разі недійсності заповіту спадкоємець, який за цим заповітом був позбавлений права на спадкування, одержує право на спадкування за законом на загальних підставах.

Суд може визнати недійсним окреме розпорядження, що міститься в заповіті. Водночас недійсність окремого розпорядження не має наслідком недійсність всього заповіту в цілому або іншої його частини.

Отже, не можна стверджувати, що заповіт - не надто надійний інструмент спадкового планування, особливо, якщо знати підстави для визнання його недійсним і враховувати їх під час підготовки та укладення заповіту. Тому заповідачам для ефективної реалізації своєї останньої волі варто враховувати ризики цього механізму, зумовлені як людським фактором, так і особливостями законодавства.