Які податкові стратегії використовують мільярдери і наскільки такі рішення застосовні в Україні
Коли медіа пишуть, що черговий мільярдер «майже не платить податків», у публіки виникає природне відчуття легкого фіскального сюрреалізму. Але якщо розібратися без зайвого драматизму, в більшості випадків йдеться не про магію і не про валізу з офшорними заклинаннями, а про цілком легальні правила гри: що саме вважається доходом, коли цей дохід виникає, що можна не продавати роками, а під що можна просто позичити гроші.
Головний секрет тут дуже простий і дуже неприємний для середнього платника податків: багаті будують добробут не навколо зарплати, а навколо активів, що дорожчають. Виплата зарплати майже завжди одразу потрапляє під оподаткування. А от зростання вартості акцій, нерухомості, часток у бізнесі чи колекційного мистецтва часто не створює податку доти, доки актив не продано. Саме тому мільярдер у реальному житті може ставати багатшим на мільярди, не показуючи порівнюваного «доходу» в декларації. Це не помилка системи в технічному сенсі. Це і є сама система.
Звідси випливає перша базова стратегія надбагатих: не перетворювати без крайньої потреби приріст вартості активу на оподатковуваний дохід у формі фактично отриманих грошових коштів. Класичний приклад — Воррен Баффетт. Його Berkshire Hathaway роками не виплачувала дивіденди, а сам Баффетт отримував відносно невеликий задекларований дохід порівняно з масштабом свого статку. Логіка проста: якщо компанія не виводить прибуток у формі дивідендів, а реінвестує його в подальше зростання, власник не створює для себе додаткову оподатковувану подію на рівні фізичної особи. Це вже не просто податковий прийом, а окрема філософія багатства: актив має рости всередині структури, а не «протікати» до рівня бенефіціара у формі кешу.
Друга, мабуть, найвідоміша стратегія — це знамените «купуй – позич – помри» (buy, borrow, die). Тобто: купуй активи, позичай під них, а продавай якомога пізніше або взагалі не продавай за життя. Якщо власнику потрібні гроші на великі витрати, він не виходить із активу й не фіксує оподатковуваний приріст капіталу від продажу, а отримує кредит під заставу цього активу. Позика не є доходом — а отже, немає й податку на дохід у момент її отримання. Ця модель «купуй – позич – помри» є одним із ключових механізмів, що дозволяє надбагатим жити за рахунок статків, майже не перетворюючи їх на оподатковуваний кеш. Ця схема простежується і на більш «попсових», але наочних прикладах. Зокрема, Jay-Z та Beyoncé, надзвичайно заможні власники нерухомості, беруть великі іпотеки не тому, що їм бракує грошей, а тому, що борг дозволяє не виймати власний капітал з інших проєктів і не продавати активи. У тій же логіці працюють кредити під акції, під нерухомість і навіть під арт-колекції. Фактично це стратегія не «бідного боржника», а «ліквідного багатія»: гроші беруть не від безвиході, а для податково й інвестиційно вигіднішого управління ліквідністю.
Третій великий блок — нерухомість. У США вона приваблива не лише тому, що дорожчає, а й тому, що дозволяє працювати з амортизацією, витратами на обслуговування, процентами за кредитами та іншими відрахуваннями. Серед «податкових звичок мільярдерів» саме нерухомість часто виступає як ідеальний актив: з одного боку, вона дає зростання вартості, з іншого — створює простір для витрат і списань, а з третього — слугує якісною заставою для кредитування. Тобто це не просто «цегла», а податково-фінансовий мультиінструмент.
Четвертий блок — благодійність, фонди, трасти та міжпоколінне спадкове планування. Для американських хайнетів це не лише про філантропію як таку, а й про побудову каналу передачі статку з меншими податковими втратами. Такі моделі взагалі й виникли, й більш популярні у країнах з високим податком на спадщину. Благодійні фонди дають відрахування за життя, а складні трастові конструкції допомагають передавати капітал спадкоємцям без того податкового тертя, яке мало б виникати в лобовій моделі «заробив — продав — сплатив — передав».
П’ятий блок — технічні прийоми, які виглядають менш гламурно, але працюють не гірше: використання збитків для зменшення прибутку, податкових кредитів, документально підтверджених витрат, крос-заліку, а також ігри на різниці між оподаткуванням праці та оподаткуванням капіталу, а також «упаковка» доходу в корпоративну форму тоді, коли корпоративна ставка нижча за персональну. Для США ця логіка часто дійсно працює, бо там розрив між ставками і режимами може бути дуже відчутним.
А тепер головне питання: що з цього можна перенести в Україну, а що ні?
Найперше — в Україні теж працює базовий принцип: базою оподаткування вважається (і декларується) позитивна різниця між доходом від продажу акцій, корпоративних прав та інших інвестиційних активів та документально підтвердженими витратами на їх придбання. Ставка становитиме 18% ПДФО та 5% військового збору. Для дивідендів, нарахованих на акції чи корпоративні права, податкова ставка становитиме 5% чи 9% ПДФО (залежно від обставин) та 5% військового збору.
Отже, сама ідея «тримати актив, а не продавати його без потреби» для України цілком релевантна. Якщо власник корпоративних прав, частки в іноземній компанії, пакета цінних паперів чи комерційної нерухомості не здійснює відчуження, то й момент оподаткування приросту зазвичай не настає. У цьому сенсі перший принцип мільярдерів — жити не зарплатою, а ростом активу — в Україні теж працює. Просто він працює не як трюк, а як нормальна логіка податкового планування.
Далі — кредити під актив. Формально українське право теж не робить із позики «дохід» лише тому, що гроші надійшли на рахунок. ДПС прямо пише, що сума коштів, яку фізична особа повинна повернути позикодавцеві у визначений договором строк, не підлягає оподаткуванню ПДФО і не відображається у річній декларації; окремо ПКУ не включає до оподатковуваного доходу й основну суму поворотної фінансової допомоги та основну суму кредиту. Тобто конструкція «позичив — не задекларував як оподатковуваний дохід» існує і в нас.
Але саме тут починається тест на українську реальність. У США «купуй – позич – помри» тримається на двох речах: на глибокому ринку високоліквідних активів і на відносно дешевому приватному кредитуванні під таку заставу. В Україні формальна правова логіка може бути схожою, але економіка угоди — зовсім інша. НБУ показує, що актуальна статистика кредитних ставок у 2026 році регулярно оновлюється, а в нещодавніх монетарних матеріалах регулятора середньозважені ставки за новими гривневими кредитами для бізнесу залишалися на рівнях, далеких від «майже безкоштовного» приватного плеча, яким користуються американські мільярдери. Іншими словами: коли кредит коштує не 1–5%, а двозначну величину або близько до неї, податкова економія вже не виглядає таким блискучим рішенням. В Україні математика «популярної хайнетовської» стратегії ламається на вході: в США мільярдер платить 3% за кредит, а його актив росте на 12% — він у виграші. В Україні кредит коштує 20%, а дохідність більшості активів — значно менша. Позичати заради «уникнення» 5–9% дивідендного податку при 20% кредитній ставці — це не стратегія. Це збиток.
Крім того, український ринок капіталу поки що не дає того самого масштабу ліквідної застави, який є у США. НКЦПФР прямо зазначає, що майже всі обсяги торгів з акціями відбуваються на позаорганізованому ринку, а на організованому ринку загальний обсяг торгів суттєво корелює з операціями по ОВДП. Тобто формально фондовий ринок в Україні є, але для великої кількості приватних власників він не є тим «банкоматом із заставою», яким виступають пакети Amazon, Tesla чи Oracle для американських мільярдерів.
Саме тому аналогічні стратегії в Україні часто «не підходять» не тому, що вони юридично неможливі, а тому, що українські податки не настільки високі порівняно з вартістю кредиту, щоб така конструкція давала той самий економічний ефект, який вона дає в США. Умовно кажучи, якщо в Америці багатій іноді обирає між продажем активу з істотним податком і дешевим кредитом під заставу, то в Україні нерідко вибір стоїть між податком, який ще можна пережити, і кредитом, який уже починає душити.
Щодо «пакування» доходу в корпоративну форму. Для США ця модель часто працює через нижчу корпоративну ставку порівняно з високими персональними ставками. В Україні картина інша. Базова ставка податку на прибуток підприємств становить 18%. Дивіденди, які компанія-платник податку на прибуток нараховує фізичній особі, оподатковуються ПДФО за ставкою 5%, а також військовим збором 5%. Якщо дивіденди сплачує пільговий КІФ чи компанія на єдиному податку, що сплачує навантаження 6% — тоді емітент утримує з фізичної особи 9% ПДФО та 5% військового збору. У результаті, якщо прибуток компанії все ж таки виводиться до фізичної особи, сукупне податкове навантаження вже не виглядає кардинально нижчим за оподаткування багатьох «прямих» доходів фізособи — сукупне навантаження при «корпоративних моделях» в Україні буде 20% (28%) проти персонального навантаження у 23%. Тому сама по собі наявність компанії в Україні ще не створює того рівня податкової різниці, заради якого в США дрібний підприємець або інвестор може спеціально «упаковуватися» в корпорацію.
Ще менш релевантними для України є спадковий блок і використання трастів. Оскільки, на відміну від законодавства західних країн, в Україні не оподатковуються активи, отримані від родичів, якщо лише вони не є нерезидентами. Тому нема додаткових підстав оптимізувати податкові наслідки спадкування, якщо тільки мова не йде про набуття у спадщину іноземних активів. Ось тут якраз і для українських громадян буде ефективним використання трастових конструкцій.
Використання благодійних фондів для американського мільярдера часто не просто етичний жест, а частина великої податкової машини — з відрахуваннями, спадковим плануванням і контролем над тим, як гроші підуть далі. Для українського власника цей блок може бути корисним у питаннях репутації, філантропії, сімейного управління або міжнародного структурування, але як готовий інструмент «зробити як у Bloomberg або Buffett» він не переноситься механічно. Тут інший податковий ландшафт і інша нормативна кухня.
Що ж у сухому залишку? Якщо прибрати медійний блиск, то податкова стратегія мільярдера — це майже завжди не одна лазівка, а набір принципів. Тримати багатство в активах, а не в зарплаті. Не створювати оподатковувану подію без потреби. Використовувати борг як інструмент ліквідності. Планувати спадкування заздалегідь. Використовувати виважені структури, а не хаотичний рух грошей. Усі ці принципи для українського бізнесу й заможних приватних власників абсолютно релевантні. Але конкретні американські «обкладинки» — пільги для нерухомості, супердешеве кредитне плече під біржові активи, класичний step-up in basis, масивні благодійні відрахування та розвинені трастові механізми — в Україні чи для українців або не працюють так само, або працюють набагато слабше.
Тому для української практики правильніше ставити питання не «як скопіювати податкові трюки західних мільярдерів», а «який із їхніх базових принципів можна легально й економічно осмислено адаптувати під українські ставки, українські кредитні реалії та український ринок активів». І ось тут починається вже не масмаркетова історія про гучні заголовки, а справжня робота податкового архітектора. Бо багаті рідко виграють завдяки одній схемі. Вони виграють завдяки тому, що заздалегідь правильно розкладають по поличках: де в них дохід, де приріст капіталу, де позика, де спадщина, а де просто дуже дорога помилка, замаскована під «геніальне рішення».
